Основи феноменологічно-гештальтистської психопатології: легкий вступ

У книзі Джанні Франчесетті «Основи феноменологічно-гештальтистської психопатології: легкий вступ» запропоновано і теоретично обґрунтовано новий підхід до розуміння страждання людини, який об’єднує в собі основи феноменології і гештальт-психології.

Феноменологія цікавиться суб’єктивним досвідом пацієнта та його способом буття у світі. Феноменологічна психопатологія надає цінність будь-якому досвіду людини і цим уможливлює зцілення конститутивної самотності тих, хто страждає. У гештальт-психопатології найважливішим для створення  живого справжнього контакту  є теорія поля, що посідає центральне місце в гештальт-терапії і відкриває можливість тематизації виміру, з якого ми постаємо як суб’єкти.

Сухий діагноз і «виправлення» думок у стислих рамках DSM і біології може лише погіршити ситуацію. Спираючись на дві основи одночасно – на феноменологічну і гештальтистську психопатологію, терапевт, щоб осягнути істину, відмовляється від звичного дистанціювання і «об’єктивного» погляду,  але наближається до страждання людини  з відкритістю і співчуттям. Лише так, вважає Франчесетті, виникає справжній живий контакт.

Перш ніж перейти до принципів, які має осягнути терапевт, щоб лікування було успішним, автор пояснює різницю між різними формами страждань — невротичним, межовим і психотичним — як способами функціонування. Також коротко намагається вирішити суперечливе питання: чи змушувати страждати інших — це теж страждання?

Автор стверджує, що між важким життєвим досвідом і психопатологічними стражданнями є тісний зв’язок. А потім йде ще далі, стверджуючи, що витоки страждання беруть початок ще в минулих поколіннях. Отже трансгенераційна передача стосується не лише припущень, досвіду, переконань, цінностей, заборон, життєвих сценаріїв тощо, які передаються неявно, часто у неможливий для вербального вираження спосіб, але також і травм, які призводять до страждання. Неминучою реакцією на травму стає дисоціація. Отже, і тут досвід залишається відокремленим і не може сприяти появі будь-яких фігур, а якщо і стає фігурою, без інтеграції та підтримки фону, то стає нестерпним, і людина втрачає  контакт з «тут-і-тепер» і занурюється в травматичний досвід, який постає для неї як теперішній.

Будь-який неасимільований протодосвід позначається на самості як відсутність. Тобто страждання, яке не асимілювалося, не пережилося, і є цією відсутністю у контакті. Тут і тепер з’являються точки можливого об’єднання і народжується (можливо, вперше) новий живильний простір. І саме в цій ситуації постає нова фігура і нові сенси, здатні дати рух новим почуттям і новому життю. А відсутність починає прямувати до присутності.

Терапевт має бути відкритим до будь-яких змін — відчути і пережити те, що не міг асимілювати пацієнт, і так повернути йому цей досвід як прожитий. Страждання, яке з’являється під час сесії, і є тим естетичним і патичним досвідом, який треба прожити. Тут виникає феноменальне поле, де горизонт ймовірності подій створює ландшафт досвіду. І саме тут через глибоку залученість терапевта  і постання живої атмосфери зустрічі відсутність трансформується у присутність. Але автор наголошує, що йдеться не про вплив на пацієнта і навіть не про співтворчість, а про парадигму поля, де терапевтом керують трансформаційні сили поля. Терапевт є тим іншим — тобто плоттю, в яку має втілитися відсутність, щоб нарешті стати минулим.

Зміни, що відбуваються у свідомості пацієнта, є наслідком асиміляції цього контакту. Ця жива зустріч  стає самістю пацієнта і самістю терапевта.

Вплив на клінічну практику викладеної в книзі теорії проілюстровано в заключній частині. Автор подає резюме сесії, з якого читач зрозуміє, як клінічна робота підтримується з позиції психопатологічного поля і як робота ґрунтується на модуляції присутності терапевта, а зовсім не на спробах змінити досвід пацієнта.