Психоаналіз і психосоматика. Тілесні основи психодинаміки

У книзі «Психоаналіз і психосоматика» психотерапевта і психоаналітика Тімо Шторка, професора клінічної психології та психотерапії Берлінської школи психології, досліджуються феноменологічні зв’язки психоаналізу й розвивається концепція тілесності для пояснення взаємодії між психікою і сомою, що є важливим для встановлення зв’язку між психічною травмою і виникненням певного захворювання.

Автор спочатку звертається до дискурсивного розгляду моделей психоаналітичної психосоматики, які зародилися ще в античності. Уже в Платона й Арістотеля постає проблема протиставлення і взаємозв'язку між душею і плоттю. Але така подвійність стосується не лише душі і фізичного тіла, але й тіла і плоті.

Тіло (Leib) поєднує в собі фізичний і психічний рівні. Розуміння тіла (Leib) як плоті (Körper), тобто відірваного від психіки фізичного тіла, є причиною розладів і захворювань. Тому автор наголошує, що «мати плоть» і «бути тілом» — це різні речі і доводить важливість для фізичного й психічного здоров’я людини збереження або відновлення єдності тілесного й психічного рівнів. Він запроваджує поняття «тілесно-психічний» для позначення «незворотного взаємопроникнення психічного й тілесного рівнів, на яких ґрунтується людський досвід».

Основою сучасної психоаналітичної психосоматики можна вважати ідеї Фройда про роль потягу, афекту й захисту у формуванні психосоматичних симптомів. Зокрема, передумовою сьогоднішньої діагностичної одиниці соматоформних розладів однозначно можна вважати фройдівський актуальний невроз, який, як вважав Фройд, не може бути предметом психоаналізу.

Наступними кроками в становленні психоаналітичної психосоматичної медицини стали:

• концепції прегенітальної конверсії Ф. Дойча та С. Ференці;
• теорії органного неврозу та еквівалента афекту O. Феніхеля;
• дослідження психопатологій Ю. Рюша, М. Сперлінга, Г. Дойч;
• класифікація класичних психосоматозів «святої сімки» і теорія специфічних конфліктів Ф. Александера тощо.  

Розглядаючи етіологію і психодинаміку психосоматичних захворювань, автор звертається до підходів, у яких наголошується на значенні об’єкта в психосоматичному захворюванні. Основна увага зосереджується на:

• захисних механізмах та ступенях особистісної зрілості;
• структурі міжоб’єктного досвіду (зокрема оперативному мисленні та алекситимії);
• закономірностях процесу раннього психічного розвитку.

Докладно автор зупиняється також на концепціях:

• П. Марті, М. де М'Юзана, М. Фена, а саме на теорії оперативного мислення, яке «призводить до так званих relations blanches, тобто білих, порожніх стосунків, у яких мисленню бракує «прив’язки до внутрішнього, справді живого об'єкта», а також є очевидним брак асоціацій, сновидінь або вільних осяянь»;
• Дж. Немії та П. Сіфнеоса, які вводять поняття алекситимії, що є різновидом почуттєвої сліпоти або емоційної неусвідомленості.

Сучасні підходи, долучаючи здобутки попередників і поєднуючи певні аспекти потягу, афекту і регресії з підходами, у яких основна увага приділяється впливу об’єкта, переходять вже в іншу площину – психосоматичні захворювання розглядаються в контексті порушення здатності до символізації та репрезентації через ранні конфлікти. Основою цих конфліктів, на думку автора, є таке психічне явище, як «неможливість заперечення складного або й недосяжного психічного подолання проблем близькості / дистанції в стосунках».

Цілий розділ автор присвячує питанням діагностики та диференціації психосоматичних захворювань та коротко аналізує сучасні класифікації МКХ-10 та DSM-5. Також розглядаються основні техніки лікування та особливості сетингів. Клінічні віньєтки, які дослідник подає в різних розділах, пояснюють певні твердження на практиці.

Послідовно наголошується на тому, що на розвиток психосоматичних захворювань впливають суспільство й соціалізація. Тому необхідність визначення та розвитку міждисциплінарних зв’язків є сьогодні важливим завданням. Тімо Шторк закликає розуміти психоаналіз як метод, що звертається до тілесного задля «оздоровлення тіла» – як поєднання фізичного й психічного.